З приходом повномасштабної війни на терени нашої любої України, життя мільйонів сімей докорінно змінилося, розколовшись на «до» і «після». Та найбільш нестерпно боляче, спустошливо тим, хто втратив на цій страшній війні найрідніших, найдорожчих – своїх дітей. Кажуть, немає гіршого в житті батьків, ніж хоронити власну дитину, що не встигла повною мірою розкрити власний потенціал, втілити мрії, жити. А ще таких, як наш світлої пам’яті Герой Іван Попіль – молодий, обдарований, сповнений світлих надій та прагнень.
Не знайдеться у світі слів, аби описати глибину того болю, тієї нестерпної порожнечі, яку відчула сім’я Героя, коли до їхнього дому прилетіла жахлива звістка про його загибель. Проте мама – Галина Миронівна, жінка неймовірної сили духу (за що ми щиро вдячні їй), зібравшись з останніми силами, таки наважилася поділитися найсокровеннішими спогадами про свою кровиночку, про свого любого сина. Сина, яким вони з чоловіком Володимиром Михайловичем неймовірно пишалися впродовж всього його короткого, але яскравого життя, що спалахнуло й згоріло заради України.
Шлях допитливого, працьовитого та чуйного хлопця
Іван Попіль, світлий промінь у житті своїх батьків, народився 16 липня 1997 року у селі Буряківка Товстенської громади Чортківського району. Він був першою та дуже очікуваною дитиною у сім’ї, адже його народження стало справжнім святом, сповненим надій та щасливих передчуттів.
«Іванко був надзвичайною дитиною, – з тремтінням у голосі, але з теплою усмішкою, крізь сльози, розповідає мама. – Як-то первісток, всі чекали, і раділи, коли він з’явився на світ. Ріс надзвичайно чемним і допитливим хлопцем, його очі завжди світилися цікавістю до світу. Він був дуже здібним до наук. У три роки вже вмів рахувати та читати».
Галина Миронівна згадує, крім своїх розумових здібностей, Іван був ще й напрочуд працелюбний. З ранніх років він завжди охоче допомагав дідусеві й бабусі по господарству, не цурався жодної роботи, навпаки, шукав, чим би ще допомогти.
«2000-ні були доволі непрості часи для всієї країни, – занурюється у спогади мати. – Отож ми з чоловіком, як і багато інших українців, змушені були залишити дітей на бабусю та дідуся й вирушити у світ на заробітки, аби заробити для сім’ї, поставити дітей на ноги. Бабуся у нас була дуже розумна та мудра жінка, вона завжди допомагала Іванові у школі, підтримувала його жагу до знань, прищеплювала любов до навчання».
2003 року Іван, сповнений ентузіазму, пішов у перший клас Буряківської школи І-ІІ ступенів. Мама розповідає, що навчався він винятково добре, був сумлінний, уважний та допитливий у всьому. Брав активну участь у різноманітних конкурсах, шкільних і районних олімпіадах, де часто посідав призові місця. А ще він надзвичайно любив спорт, на спортивних змаганнях завжди викладався сповна.
«А ще мій Іван змалку був дуже справедливим, – з гордістю каже мама. – Ніколи й нікого не ображав, не дозволяв собі жодної жорстокості. Навпаки, завжди заступався за слабших, за тих, хто не міг дати відсіч кривдникам. Його серце було сповнене доброти та співчуття».
2012 року він успішно закінчив 9 клас. У старші класи пішов у школу сусіднього села Базар, де теж продовжував показувати гарні результати. Склав зовнішнє незалежне оцінювання на високі бали, що відкрило йому двері до омріяного майбутнього. Класна керівниця донині зі слізьми на очах згадує про Івана, наскільки сильно ця дитина припала їй до душі. Вона пам’ятає його як дуже відданого учня, який завжди радо йшов на допомогу, ніколи не відмовляв. Часто залишався після уроків, жертвував своїм вільним часом, аби допомогти вчителю з якимись справами чи іншим учням. Будь-яке прохання вчительки допомогти у будь-якому питанні виконував з усмішкою, легко та невимушено.
Керуючись своїм прагненням допомагати людям, 2014 року Іван вирішив вступити до ТНМУ на медичний факультет. «Ще на період вступу син уже точно знав, що стане хірургом. Він мріяв здобути саме цю спеціальність, це була його справжня пристрасть, його покликання. А ще мій Івасик був дуже привітний. Коли приїжджав на вихідні після навчання додому, то аж душа раділа, коли бачив сусідів. Він завжди вітався, питав про здоров’я, радо підвозив когось, якщо бачив, що йдуть пішки. Сусіди донині, коли згадають про мого синочка, часто не стримують сліз, в голову не вкладається, що така золота дитина пішла на той світ», – тихо мовила Галина Миронівна.
Самопожертва, вірність присязі та вічний біль втрати
У виші про Івана Попіля відгукуються, як про здібного та активного студента, він ніколи не стояв осторонь чужої біди, завжди долучався до багатьох ініціатив. Іван був активним донором крові, добровільно здаючи її для тих, хто її потребував. Свого часу навіть отримав подяку за те, що найбільше серед студентів здав крові, рятуючи чужі життя.
«Казав, мамо, кров увесь час оновлюється й прибуває, це не шкодить. Ви знаєте, скільки людей її потребують?», – мовить пані Галина.
Іван змалку обожнював спорт, у студентські роки займався боксом, до того ж професійно. Брав участь у Всеукраїнських змаганнях, посів третє місце на чемпіонаті в Дніпрі. Навчання у ТНМУ було цікавим і насиченим. Хлопець здобув багатьох друзів, які з ним розділяли не лише навчальні будні, а й спільні захоплення та мрії. Його любили викладачі за його старанність, допитливість і повагу. Інтернатуру проходив у Тернопільській міській лікарні №1, де його здібності розкрилися повною мірою. Лікарі радо брали його із собою на операції, їм була цікава його думка, його бачення. Вони мовили, що має золоті руки. «Якось, ще будучи на інтернатурі, Іван врятував життя людині, – з гордістю згадує мама. – Чоловік отримав ножове поранення, ситуація була критична. Син, ще такий молодий, робив йому операцію й зміг врятувати його».
…Але прийшла в країну війна. Страшна, кровопролитна та безжальна. Вона зруйнувала мрії, плани, забрала тисячі життів. Тоді Іван, не вагаючись, перевівся в Тернопільську обласну лікарню. А все тому, що саме в цей лікувальний заклад почали доправляти чимало поранених військових, які потребували термінової допомоги. Іван не міг стояти осторонь і прагнув допомогти.
«Іванко не лише лікував тіла, а й намагався з кожним поговорити, розпитати про їхні історії, зарадити душевно. Він був для них не просто лікарем, а й другом, психологом, – розповідає Галина Миронівна. – Вже коли Іван закінчував Тернопільський медуніверситет, мав бажання вступити у Київську академію, мріяв стати військовим лікарем. Відтак він з військовими знаходив спільну мову, розумів їхні болі та переживання. Чуючи, які звірства там робить той ворог, що наші військові потребують не лише фізичної, а й моральної допомоги, він мені часто телефонував і казав: «Мамо, я теж хочу йти на фронт, я відчуваю, що можу бути там корисним». Певна річ, я вмовляла, як могла, серце матері розривалося від тривоги. Завжди заспокоювала, мовляв, Іване, ти й так допомагаєш тут, ти рятуєш життя. Він не хотів мене засмучувати, тому не перечив, хоча я відчувала, що бажання йти на фронт у нього було надзвичайно сильним».
Відтак, коли Івана мобілізували, він не відмовлявся, не шукав причин, аби залишитися вдома. Його рішучість була непохитною. Так, 25 червня 2024 року Іван Попіль, молодий хірург із золотими руками та великим серцем, пішов захищати рідну землю, перетворившись з лікаря на воїна. У лавах Збройних сил України він перебував на посаді командира стрілецького взводу стрілецької роти, керуючи своїми побратимами, надихаючи їх. Загинув 28 жовтня 2024 року, виконуючи свій святий обов’язок.
«Іван був не просто військовим, він був сином, братом, другом для багатьох. Його посмішка, його доброта, його безмежна відданість Україні назавжди залишаться в наших серцях. Це був мужній, сміливий, відданий військовій присязі воїн, надійний товариш і бойовий побратим, який віддав найдорожче, що мав, – власне життя за нас і наших дітей, за вільну й незалежну Україну», – йшлося в повідомленні, яке розлетілося, як гірка звістка, всією Товстенською громадою.
Попрощатися з бійцем, який так багато зробив за своє коротке життя, прийшли сотні мешканців громади, священнослужителі, представники місцевої влади, всі, хто знав Івана, й хто дізнався про його подвиг. Поховали Івана Попіля на цвинтарі у селі Буряківка.
Мати донині не знає, як так сталося, що її син – талановитий і здібний медик, який міг рятувати життя в операційній, опинився на полі бою як військовий. Мабуть, він щось не договорював, аби не ранити материнське серце, оберігаючи її від тривог. У молодого чоловіка були свої амбітні плани на життя, цілі, до яких він прагнув, та клятий ворог не дав їм збутися, безжально обірвавши світлий шлях.
«Пригадую 27 жовтня, за день до трагедії, він мені зателефонував і сумно мовив: «Мамо, мені так шкода хлопців, загинуло багато воїнів, серце кров’ю обливається від цієї несправедливості». І все повторював, ніби передчуваючи біду: «Мамо, ще годинку поговоріть зі мною». Якби ж я знала, що та година була останньою нашою розмовою, – крізь сльози мовила пані Галина. – Телефонувала трохи пізніше, гудки йшли, але вже ніхто не відповідав. Увечері вже й гудки не йшли. 28 жовтня, після обіду, донька, бліда як стіна, з тремтячим голосом повідомила: «Мамо, нашого Іванка більше немає». У мене ледь серце не зупинилося від цієї страшної звістки, почала ридати, втрачаючи ґрунт під ногами. Донька ж, плачучи, каже: «Мамо, вбили, вбили нелюди нашого Іванка». Той день був найстрашніший у моєму житті. Дуже страшний».
Пані Галина, розповідаючи про ті страшні події, не стримує сліз, материнське серце розривається від пекучого болю, який не вщухає ні на мить. Адже перед тим, коли він телефонував до мами, то його побратими дякували їй по телефону за сина, розповідаючи, як він їм допомагає, за його жертовність і відвагу. Пишалася, дуже пишалася тоді Галина Миронівна, її серце було сповнене гордості за такого сина. І навіть не здогадувалася, що з деким з них доведеться познайомитися вже на похороні її Іванка. Пізніше племінник пані Галини зв’язувався з побратимом Івана, який вижив у тому страшному бою під Лозовою, що на Харківщині. Деталей мати не знає донині, їй лише повідомили, що Іван врятував своїх бійців від ворожого дрона, а тоді загинув мужньою, героїчною смертю, як справжній воїн, як справжній Герой України.
Як доказ про його винятковий героїзм і відвагу, Головнокомандувач Збройних сил України нагородив Івана Попіля комбатантським хрестом «За мужність у боротьбі за Батьківщину» (посмертно).
Іван Попіль… Світла пам’ять про нього, назавжди залишиться у серцях рідних і друзів. Їхній біль – це наш спільний біль, а його подвиг – це наша спільна гордість.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО